“Вони виховують яничарів”. Як українських школярів в окупації перевиховують на росіян
Скорочену та відредаговану версію цього тексту опублікувало видання Detektor, що входить до Балканської мережі журналістів-розслідувачів (BIRN). За згоди редакції “Детектора” Occupied публікують повний текст.
Був звичайний вечір 23 лютого 2022 року, коли 13-річна Софія* лягла спати в селі на півдні України. Наступного ранку вона прокинулася в тому, що незабаром проголосили одним з “нових” або “історичних” регіонів Росії. В її селі стояла російська бронетехніка.
Вночі президент Росії Владімір Путін оголосив “спеціальну військову операцію” в Україні, тобто, повномасштабну війну. Російські війська вторглися з півночі, півдня і сходу, оточивши і захопивши стратегічні українські міста і перерізавши дороги, а російська артилерія почала бомбардувати українські військові бази й аеропорти.
Сотні тисяч цивільних кинулися штурмувати залізничні та автозаправні станції і в паніці переповнювали автомагістралі, намагаючись врятуватися від вторгнення. Багато інших, як Софія та її сім’я, опинилися в пастці.
“Це було дуже страшно, – згадує Софія. – Одного ранку ти прокидаєшся і бачиш, що твоєю вулицею їдуть танки. Немає електрики, немає зв’язку, тому що відрізали все українське. Немає продуктів: полиці магазинів порожні, люди ледь не б’ються за їжу”.
Того дня вона не пішла до школи. Не ходила і в наступні дні. Жодна людина зі шкільного колективу не погодилася співпрацювати з окупантами. Зрештою, Софії та її однокласникам довелося відновити навчання в іншому селі. Вона каже, що не могла цього уникнути.
Спочатку їй було навіть байдуже. “Я приходила до школи з відчуттям, що я сплю, – розповідає вона. – Я не могла повірити, що це відбувається – цього не могло бути. Всі мої однокласники стали або ‘поза політикою’, або за Росію. А вчителі повторювали нам, що українці в нас стріляють”.
Приїхали нові вчителі
“Значна кількість вчителів, наших, місцевих, просто відмовилися виходити на роботу і вчити власних дітей”, – розповіла молода жінка з окупаційної адміністрації в Мелітополі в Запорізькій області російській телевізійній групі.
Серед тих, хто залишилися, деякі були справжніми прихильниками Росії, інші просто не могли або не хотіли виїжджати і потребували грошей на життя. Були також вчителі та директори шкіл, яких насильно змушували повертатися на роботу, розповів Олег Охредько, аналітик Центру громадянської освіти “Альменда”, який спеціалізується на питаннях освіти українських дітей в умовах окупації. Людей затримували, катували, залякували, водили на інсценовані розстріли, а одного директора школи, який відмовився співпрацювати, врешті-решт депортували до Грузії. “Йому сказали, що через те, що він не пішов до школи, багато вчителів також відмовилися туди йти”, – розповів Охредько.
Знімальна група російського телебачення з республіки Дагестан на Кавказі приїхала до Мелітополя, щоби зняти репортаж про заміну тих, хто не повернулися. Більше десятка вчителів з Дагестану приїхали в окуповані регіони України викладати російську історію, географію, мову та літературу, йшлося в сюжеті.
В інтерв’ю вони скаржилися на низький рівень і спотворені знання українських школярів з цих предметів, в той час як українська громадськість, значна частина якої знає російську мову як рідну, висміювала важкий акцент новоприбулих.
Одна з них, Заїра Пахрудінова, приїхала до Мелітополя викладати російську мову у вересні 2022 року і незабаром стала знаменитістю у своєму селі та районі в Дагестані. Вона ініціювала спілкування між своїми колишніми учнями в Дагестані та нинішніми в Мелітополі, запрошувала ветеранів війни та нинішніх бійців з її республіки до школи на зустрічі з українськими дітьми, долучилася до ініціативи виготовлення окопних свічок для російських бійців в Україні. Вона отримала кілька “громадських” нагород і стала частою героїнею дагестанських медіа.
Заїра Пахрудінова з земляками в Мелітополі. Скріншот відео з Телеграм-каналу Гумбетівського району Дагестану
Вона залишила трьох дітей удома у своєму селі, але наполягала на тому, що поїхала на окуповану частину України “добровільно”, щоб віддати данину пам’яті росіянам і українцям, які колись приїжджали до Дагестану, щоб вчити її батьків і дідів російської мови. Російська імперія завоювала Дагестан після більш ніж 40-річної війни в середині 19 століття – ці події добре описані в тій самій російській літературі, яку викладає Пахрудінова. Сьогодні він є найбіднішим серед російських і контрольованих Росією регіонів, включно з усіма зруйнованими війною українськими територіями, які Росія анексувала у вересні 2022 року.
Росія пропонує немісцевим вчителям вражаючі бонуси та надбавки до заробітної плати за те, що вони приїжджають на роботу в Україну. Тим не менш, у школах відчувається значна нестача персоналу. Випадки, коли один місцевий вчитель викладає кілька предметів, у тому числі ті, яких він або вона ніколи не знали, є поширеними навіть в умовах, коли багато сімей виїхали, а кількість шкіл різко скоротилася.
Що стосується Софії, то “у школі, де я навчалася, теж був дефіцит кадрів, бо ніхто не хотів там працювати, але згодом у мене з’явилася вчителька, якій просто потрібно було на щось жити. З одного боку, вона свідомо не пішла туди працювати в перший рік (окупації), а з іншого – змушувала мене співати російський гімн: погрожувала, що якщо я не буду співати, то вона напише і подасть на мене характеристику”.
Директор школи був місцевим, колись звільненим за жорстоке поводження зі школярами. “Ми його боялися, – розповідає Софія. – Він був лютим і від нього пахло алкоголем. Я не скажу, що він хитався, але ми знали, що він постійно п’є, і від нього був цей запах”.
Виховання нових росіян
Існує лише крихітний клаптик землі, що з’єднує південь материкової України з Кримом, який Росія анексувала в України у 2014 році. Анексія відбулася за кілька тижнів, коли Україна тільки почала оговтуватися від шоку, спричиненого кривавою революцією в лютому 2014 року. Щойно отримавши контроль над півострівом, російські окупаційні адміністрації почали інкорпорувати всі сфери його життя в Росію.
Того ж року Москва організувала проросійське повстання на сході України, а потім відправила туди силовиків і війська, щоб забезпечити захоплення влади, яке вона ніколи не визнавала. Протягом восьми років, з 2014 по 2022 рік, проросійськи налаштовані місцеві жителі перебували в політичній і правовій невизначеності, не ідентифікуючи себе ні з українцями, ні з росіянами, тоді як Москва і її місцеві призначенці просували їх як “народ Донбасу”.
Пам’ятні заходи на честь Арсена “Мотороли” Павлова у школі в Старобешевому. Фото з сайту окупаційної адміністрації селища
Росія використовувала як Крим, так і найсхідніші райони Донецької та Луганської областей як свої військові бази та плацдарми для повномасштабного вторгнення в Україну у 2022 році. Але якщо на сході восьмирічна укріплена лінія фронту стримувала російські наземні війська протягом декількох місяців і поступово падала лише через інтенсивні бомбардування, то на півдні захоплення через той самий крихітний клаптик землі, що з’єднує Крим з рештою України, відбулося напрочуд швидко. Найпівденніші райони впали за тиждень, і процес їхнього приєднання до Росії був майже таким же швидким, як і в Криму.
Але не обійшлося без викликів. Місцевий опір виявився більш масовим, ніж будь-де раніше. Частина населення негайно втекла, багато з тих, хто залишилися, на знак непокори закрили свої підприємства і звільнилися з роботи, сотні людей, навіть у невеликих містах, вийшли на вулиці, скандуючи російським солдатам “Ми тут влада” і “Йдіть додому”, дехто приєдналися до підпільного збройного опору.
Росія окупувала близько 20 відсотків території України. Мета Москви – зробити всі ці дуже різні “нові регіони” однаково лояльними – або однаково заляканими – і російськими. Більше, ніж будь-де, це відчувається в тому, що залишилося від місцевої системи освіти.
Школа – це не просто навчальний заклад, це місце, де збираються найбільш піддатливі – наймолодші – люди, підкреслила Мирослава Харченко, юристка благодійного фонду Save Ukraine, який працює над поверненням викрадених і депортованих українських дітей з Росії. Олег Охредько зазначив, що зараз зусилля системи сконцентровані на стиранні української ідентичності дітей та їхній мілітаризації.
“Вже з 2022 року вони почали викладати все російською мовою, але українську все одно викладали, – згадує Софія. – На наступний навчальний рік українську мову вже не викладали. Історію України замінили на історію Росії. Українські книжки спалювали. Я бачила, як їх виносили зі школи”.
Окупаційна влада запровадила нові ритуали для школярів, участь у яких була обов’язковою. Щопонеділка учні повинні були піднімати російський прапор перед школою і співати російський гімн. Софія розповіла, що однокласники доносили на неї вчителям, коли вона не співала. “Усюди розвісили плакати, що Росія – наша батьківщина. Яка батьківщина?”
Також з’явилися нові позакласні заняття, такі як “Уроки мужності”, “Сім’єзнавство” або “Розмови про важливе”, останні в основному про російську “батьківщину”, але також про просування “традиційних сімейних цінностей”, як і попередні. Нещодавно Росія зробила юридичні кроки, щоб заборонити і покарати те, що вони назвали “пропагандою бездітності”.
Школярам показують фільми про позитивний вплив “спеціальної військової операції” і подальшої окупації на їхні регіони і людей там і в Росії. Крім того, масово пропагують культ “Великої Вітчизняної війни” з цілорічними заходами, присвяченими певним подіям 1941-1945 років. Російська пропаганда пов’язує їх із боротьбою з українськими та західними “нацистами”, додатково створюючи культ героїв “спеціальної військової операції” проти України.
Майстер-клас для школярів зі складання конвертів для “польової пошти” в Рубіжному. Фото з сайту окупаційної адміністрації міста
Бійці російської армії є частими гостями у школах, дітей заохочують або змушують робити їм подарунки, писати листи, представляти або слухати доповіді про них. У школах з’явилися уроки поводження зі зброєю та окремі кадетські групи під наглядом військових. Для дітей старшого віку існує так звана “Юнармія”, яка готує їх до служби у справжніх збройних силах.
“Посвячення в кадети” п’ятикласників у Брянці. Відео з сайту окупаційної адміністрації міста
Охредько підкреслив, що мілітаризація та масована “патріотична” пропаганда у шкільній програмі сьогодні є спільною для всіх російських та підконтрольних Росії регіонів. На окупований південь материкової України, який донедавна користувався всіма українськими хаотичними свободами, вона просто впала найтяжче.
Велике полювання
На місцевому телеканалі в окупованій частині Запорізької області це мало виглядати як невимушена дискусія, але ведучий зачитував запитання з папірця, що лежав перед ним на столі. Посеред розмови він запитав гостя, голову місцевої окупаційної адміністрації, про ситуацію з деякими батьками, які відмовляються віддавати своїх дітей до місцевої школи, віддаючи перевагу українській онлайн-освіті.
Чиновник відповів, що у 2023 році це питання “в основному” вирішили. “Так, є поодинокі випадки. Влітку ми знайшли одну дитину, яка не ходила до школи”, – додав він.
Шкільна освіта в Росії, як і в Україні, є обов’язковою. І школяр тепер повинен мати російські документи, щоб відвідувати школу, так само як і кожен повинен пред’явити російські документи, щоб отримати медичну допомогу. Проте паспортизація не є тотальною, і широка кампанія в медіа попереджає тих, хто її уникає, що з 2025 року вони не матимуть жодних громадянських прав у своїх рідних містах і селах.
Усім, з ким спілкувалися Occupied, відомі випадки, коли батькам погрожували примусовим розлученням з дітьми та депортацією, якщо діти не мають російських документів і не відвідують місцеву школу. Для багатьох з тих, хто виїхали з окупованих територій з літа 2023 року, ці погрози стали останнім аргументом на користь виїзду. Для тих, хто залишилися, це були останні аргументи, щоб віддати дитину до місцевої школи.
Зазвичай це або місцеві чиновники, або вчителі, хто у супроводі озброєних солдатів відвідують сім’ї в пошуках дітей шкільного віку. У селах перевіряти легше, ніж у містах, оскільки там всі один одного знають. Але якщо ти не місцевий, то в селі можна загубитися, тому деякі сім’ї або переїжджають з міст до сіл, або відправляють дітей туди до родичів.
“Якщо це маленьке село, то всі чують гавкіт собак – а вони дуже гавкають, коли зупиняються машини і виходять озброєні люди. Це дає час, щоб все сховати. Є таємні місця, куди ховають флешки і ноутбуки”, – розповіла одна українська вчителька, яка викладає онлайн.
Щоб уникнути неприємностей, деякі діти мають по два пристрої, один з яких, для навчання, ретельно ховають вдома. За словами Охредька, відомі випадки, коли старшокласник не виходив з дому протягом року, ховаючись від місцевої влади, або коли школярі уникали будь-якого приватного спілкування один з одним, щоб не видати чутливої інформації. “У нас є сім’ї, де діти взагалі не вчилися. Вони переховувалися, переїжджали з місця на місце”, – розповідає Харченко з Save Ukraine.
Йдеться не лише про випадки, коли діти повністю уникають російської шкільної програми. Деякі намагаються відвідувати уроки як локально, так і онлайн, але стикаються з дедалі більшими обмеженнями. Viber, WhatsApp, Facebook і YouTube заборонені і заблоковані подекуди або повсюдно, використання VPN категорично не вітається; в деяких районах жителі взагалі не мають доступу до Інтернету. Домівки обшукують, пристрої перевіряють на наявність українського контенту та контактів.
Все робиться для того, щоб люди втратили доступ до будь-якої альтернативної інформації, підсумував Охредько. З точки зору підготовки ґрунту для промивання мізків, це правильні кроки, як можна зробити висновок з розповіді Софії. “Спочатку у мене не було чіткої позиції. Але я порівнювала Україну і Росію. Також на мене вплинули соціальні мережі. Я почала натрапляти на відео з українцями, які пояснювали, що не так з Росією”, – розповіла вона.
Питання довіри
Звичайно, існують не лише батоги, а й пряники. Багатодітні сім’ї з дітьми шкільного віку можуть розраховувати на соціальні виплати – але тільки якщо діти мають російські документи і відвідують російську школу. У 2022 році батькам платили за те, що вони відправляли дітей до місцевої школи; для сімей, у яких діти навчаються в місцевих школах, запровадили спеціальні щомісячні виплати.
“Нам давали безкоштовне харчування – булочки і сік. Дітей часто запрошували в табори, безкоштовно возили на екскурсії до Москви і Санкт-Петербурга. Роздавали вугілля, гуманітарну допомогу. Словом, намагалися задобрити, як могли. Багато селян купилися на це: ‘Вони такі добрі – а що нам дала Україна?’”, – згадує Софія.
Безпосередньо для дітей, особливо тих, хто мають лідерські якості, існує багато можливостей, наприклад, просування у всеросійських молодіжних організаціях, які перебувають під контролем російського уряду. Це російський кадровий резерв на окупованих частинах України. “Завжди буде ядро активних дітей, які потребуватимуть самореалізації, але не матимуть вибору форми, це буде тільки в рамках російських проектів. Це наша велика проблема”, – зазначив Олег Охредько.
Є певна надія, що діти будуть саботувати пропагандистські зусилля, адже це те, що діти часто роблять, вони бунтують. “Кожна дитина, коли наближається до підліткового віку, сепарується, віддаляється від батьків, має свої секрети. Ці секрети мають допомагати дитині будувати своє ставлення до подій, відмінне від ставлення батьків. Я думаю, можливо, ті діти, які мають позитивні спогади про Україну, збережуть ці думки і почуття і саме це буде тим, що сепаруватиме їх від впливу батьків та пропаганди, яка насаджує їм, як “правильно” думати. Але діти, які при Україні були ще малі, імовірно, не мають таких спогадів”, – зазначила Наталія Мезіна, дитяча психологиня Української мережі за права дитини, яка займається вивезенням українських родин з окупованих територій та сприянням їхньому розміщенню в інших регіонах України.
“Музично-патріотичний захід” у дитячому садку в Новоайдарі. Фото з сайту окупаційної адміністрації селища
Індоктринація починається вже з дитячих садків. І наявні факти свідчать не дуже на користь України. Софія згадує, як її подруги та їхні молодші брати і сестри одне за одним почали висловлювати проросійські погляди, посилаючись на батьків, бабусь і дідусів. Її найближче оточення звузилося до однієї подруги, сім’я переконувала її не висловлювати її позицію публічно. Вона розповіла, що ніколи не їздила ні в табір, ні на екскурсії в Росію.
“Діти вірять дорослим, особливо вчителям. І коли вчитель каже, що України ніколи не було і немає, що українці – це не нація, а щось штучно створене, і якщо це постійно повторювати, перекручуючи, та ще й в умовах окупації під дулом автомата, то рано чи пізно дитина повірить, що це правда”, – зазначила Мирослава Харченко.
Довіра в сім’ї порушується, якщо батьки звикли вчити дитину по-іншому, і цей брак довіри заповнюється новою ідеологією. Здійснюються спроби змусити дітей так чи інакше доносити на батьків, викривати тих, хто дотримуються антиросійських поглядів. Батьки змушені брехати власним дітям, у тому числі заради їхньої ж безпеки, що ще більше підриває взаємну довіру.
“Росіяни виховують яничарів”, – прокоментував Олег Охредько.
“Жодна держава не може підготуватися до такого”
Ганна Бут 23 роки викладала біологію та німецьку мову в сільськогосподарському ліцеї в Мелітополі. Коли російські війська окупували місто, вона разом з донькою Христиною, журналісткою, приєдналася до опору. Вони ходили на демонстрації, поширювали листівки, стрічки та наклейки в українських національних кольорах у місті. Потім їм довелося тікати.
Тепер, коли їхній будинок розграбований і сплюндрований, вони поневіряються по всій Україні: для внутрішньо переміщених українців це справжній виклик, знайти місце для проживання. Ганна та Христина переїжджали тричі за два роки.
Зараз вони живуть у селі, де день Ганни починається о 5 ранку з плетіння маскувальних сіток, які в ці дні користуються підвищеним попитом, оскільки листя дерев більше не прикриває військову техніку. Серед українських військових, яким допомагає Ганна, є її колишні учні. З 11 ранку і до вечора Ганна викладає онлайн у переміщеному мелітопольському коледжі.
Спеціалізовані навчальні заклади, як той, в якому Ганна Бут працювала раніше, готують фахівців з ручної праці, в цьому випадку – автомеханіків. У 2024 році, зрозуміло, жоден учень не подав заявку на онлайн-заняття, і український уряд закрив школу. Однак, за словами Ганни, школа продовжує працювати в Мелітополі, незважаючи на те, що в ній залишилося лише двоє викладачів, які працювали до 2022 року.
Коледж, де Ганна викладає зараз, є більш престижним, але вона дуже сумує за своїми колишніми учнями: “Я все одно хочу повернутися до моїх хлопців. Ми були майже як сім’я. Ми були бандою”.
З кожним роком учнів з окупованих територій стає все менше, багато хто кидають навчання на півдорозі. У коледжі Ганни є учні, які живуть під окупацією, але “я ніколи не змушую нікого вмикати камеру. Я не знаю, в якому стані перебуває дитина. Якщо я ставлю їм запитання, а вони мовчать, я не наполягаю. Якщо я прошу написати в чат, а вони не пишуть – що я можу зробити?”
“Страшно, коли ти бачиш навколо себе прапори не своєї країни, бачиш озброєних людей, чуєш у школі жахливі речі, які насправді стосуються тебе, що українці – нацисти, і все інше”, – додала вона, пояснюючи психологічний стан деяких своїх учнів.
Софія, як і багато інших дітей на окупованих частинах України, намагалася навчатися онлайн в українській школі. З того нічого не вийшло. Українська система шкільної онлайн-освіти все ще адаптується до таких випадків, як у Софії: вона працює переважно для тих дітей, які втекли від війни та окупації, але хотіли б продовжити навчання зі своїми однокласниками та вчителями, які роз’їхалися по різних місцях.
“Мене вистачило приблизно на пару місяців. Я не могла приєднуватися до уроків в Zoom, тому що вони починалися в той же час, що і в моїй російській школі, але я робила домашні завдання і відправляла їх вчителям. Але я була в дуже поганому психологічному стані, я не могла вчитися, я закидувала. Я могла робити щось раз на місяць, але я робила багато. Я робила не все і не тоді, коли було потрібно”, – розповіла Софія.
Українські громадські організації та посадовці розробляють спеціальні програми для учнів на окупованій частині України та за кордоном. Є варіанти викладання суто українських предметів, а також індивідуальних занять з українськими вчителями, занять ввечері і у вихідні дні.
Але надто багато часу вже втрачено, і підтримувати чи налагоджувати зв’язок з родинами, дітьми на окупованому українському сході та півдні стає дедалі важче. “Все, що можна блокувати, росіяни блокують. І є проблема зі змістом історії та географії для старшої школи: Україну викладають в межах державних кордонів. З точки зору Росії, це посягання на її територіальну цілісність, яке переслідується кримінально”, – сказав Охредько. “Навчання в українській школі означає фізичну небезпеку як для дітей, так і для батьків. Жодна держава не може підготуватися до такого”.
Сім’ї, які виїжджають з окупованих територій в інші регіони України або за кордон, нікого не повідомляють про свої плани на місцях, не забирають документи з місцевих шкіл, залишають майже все своє майно, розлучаються з близькими, які не хочуть або не можуть виїхати. Тим не менш, багато старшокласників як Софія виїхали або збираються виїхати, щоб навчатися в українських університетах або за кордоном. Софія зараз перебуває в Києві на своєму останньому шкільному році.
Багато сімей також повертаються до своїх окупованих міст і сіл, не в змозі подолати розлуку та бідність, з якими вони стикаються. “Люди, які втекли з окупованих територій, часто дезорієнтовані через життя в постійному стресі в умовах окупації, вони апатичні, вони дуже потребують і розраховують на допомогу. Більшість з них мріють повернутися і живуть цими мріями. Вони не живуть повноцінним життям, нічого не планують. Їх легко переконати повернутися, якщо вони мають родичів в окупації, особливо якщо вони зіткнулися тут з економічними труднощами”, – розповіла Оксана Лікаріна, спеціалістка з питань психічного здоров’я та психосоціальної підтримки Української мережі за права дитини.
Наталія Мезіна, колега Лікаріної з Української мережі за права дитини, також розповіла про часті випадки тривожності та замкнутості серед українських дітей, які безпосередньо постраждали від війни та окупації. “Багато дітей були позбавлені можливості нормально гратися, спати, спілкуватися з однолітками, вільно висловлюватися, тобто, задовольняти свої базові психологічні потреби, – зазначила Мезіна. – Ми можемо спостерігати наслідки цієї війни ще дуже і дуже довго, в поколіннях”.
*Ім’я змінено з міркувань безпеки.