Інсайд з Донецька. Міфи та реальність про життя в окупації сьогодні

Дослідницьке агентство InfoSаpiens на замовлення Національної платформи стійкості та єдності у травні 2024 року провело соціологічне дослідження.

Одне з питань стосувалося готовності українців взаємодіяти з різними соціальними групами. Виявилося, що з мешканцями окупованих територій Донецької і Луганської областей готові та швидше готові взаємодіяти лише 23 відсотки опитаних. 72 відсотки – не готові і швидше не готові. Менша готовність до взаємодії – лише з росіянами.

Навіть з мешканцями Біларусі соціальна дистанція українців коротша – 27 відсотки готові взаємодіяти, 69 відсотків – ні, – ніж з громадянами України, які проживають під окупацією з 2014 року.

Марія любить Україну, але не може залишити у Донецьку хвору матір. Бабуся хоче померти в рідному домі і ніяк не погоджується на переїзд. А у Києві у Марії донька, до якої вона періодично приїжджає на тиждень-два. В останні роки, звісно, ​​рідше. Ми зустрілися у кафе на Хрещатику за день до від’їзду жінки назад, на окуповану Донеччину. У неї попереду довгий шлях: Польща, потім Біларусь, далі Росія і окупований Донецьк. Я починаю з питання, яке останнім часом викликає чимало суперечок в Україні, пише головний редактор “ОстроВа” Сергій Гармаш.

– Чи справді українці, які виїхали з окупації, повертаються до Донецька?

– Повертаються, але переважно для того, щоб вирішити питання з нерухомістю, яку Росія може націоналізувати, а потім їдуть назад. Щоправда, для цього їм потрібно пройти через пекло у Шереметьєво, отримати російський паспорт, багатьом – місяцями позиватися, якщо їхнє майно несподівано опиняється під арештом.

– Арештовують те житло, за яке не вносять квартплату?

– Не обов’язково. Одна моя знайома залишила три квартири і поїхала. Вона оплачувала їх весь цей час. Зараз вирішила продати, повернулася, а вони всі заарештовані. Виявляється, хтось написав донос, що в них ніхто не живе. Приїхала комісія, сусіди підписали. Вона позивається вже дев’ять місяців, сидить у Донецьку.

Або як вони (окупаційна влада. – авт.) ще зробили: коли ти приїжджаєш, ти маєш внести квартиру до Росреєстру. Для цього ти отримуєш російський паспорт – до речі, це швидко робиться, я буквально за тиждень зробила, – йдеш у Росреєстр, а там виявляється, що у приватизації брав участь ще хтось, якийсь родич. Навіть не прописаний, а просто брав участь у приватизації чи купівлі!

Ти маєш особисто привести всіх членів сім’ї, які прописані чи мають частку. Мало того, що вони мусять бути особисто, вони також повинні мати російські паспорти. Довіреностей уже не приймають, навіть із російських посольств за кордоном. Тільки особисто людина повинна бути. А зібрати всіх неможливо.

Виходить, що ти можеш оформити свою частину нерухомості за російським законодавством, але продати квартиру все одно не можеш, адже тільки твою частину ніхто не купить, всі ж хочуть мати всю квартиру, а не частину в ній.

І така ситуація у кожного третього, мабуть. Тому дехто, особливо люди похилого віку, змушені жити тут. А потім вони приживаються, отримують російську пенсію і залишаються – не всі наважуються просто взяти і кинути свій будинок, щоб повернутися в орендоване житло в чужому місті.

– Тобто далеко не всі, хто приїжджають, залишаються?

– Думаю, у Донецьку таких небагато. Принаймні я не знаю про такі випадки. Можливо, в Маріуполі залишаються, тому що його було окуповано нещодавно, і люди, які не встигли осісти в Україні, поласувалися на обіцянки компенсації за зруйноване житло та видачу нових квартир. У Волноваху, я чула, повертаються. Але в Донецьку у мене немає знайомих, які приїхали б спеціально, щоб залишитися. Занадто багато часу минуло.

– І що, справді компенсують? Видають нове житло?

– Одиницям, щоби по телевізору показати. Більшості – ні. Та й житло там дуже низької якості. Я їхала цього разу з жінкою, яка поверталася з Маріуполя до Африки, де вона зараз мешкає з родиною. Вона скаржилася, що їм замість трьох квартир, які мали, дали одну, але там склопакети з одного скла. Не подвійні або потрійні, а одне скло. А зими у нас холодні.

– Моє джерело в Луганську каже, що туди справді повертаються, але тому, що там уже не стріляють і в місті багато чого будується, ремонтується. У Донецьку, наскільки я розумію, ситуація відрізняється.

– Так, я проїжджала через Луганськ і мене вразила якість доріг там. Там справді щось роблять. У Донецьку зовсім інша картина. Донецьк, якщо ви зараз приїдете, ви не впізнаєте. Він… є таке ємне українське слово – занедбаний, потопає у смітті. Гори сміття! Такого ніколи не було. Щури вільно бігають!

На Університетській зараз (одна із центральних вулиць Донецька. – авт.) ввечері темно скрізь, вікна забиті. Життя практично немає. Університетська найбільше від обстрілу постраждала.

– Чому саме вона?

– Чесно – не знаю. Може тому, що на Щорса (паралельна вулиця. –авт.) військові частини були. Взагалі не знаю, але там дуже багато вибито вікон. По Артема (центральна вулиця міста. – авт.) далі Дитячого світу – теж морок суцільний. Моторошне видовище.

– Яка ситуація з водою зараз?

– Дуже погана ситуація. Ну так, вони начебто зробили, що вода є три години щодня. Краще, ніж було, коли раз на три доби. Але графіка як такого немає, тобто вгадати, коли вона піде, неможливо, щоби користуватися. І дуже погана якість води. Мене ось сусідка нещодавно спеціально покликала, каже: прийди, подивися. Вона набрала воду, а за чотири дні в ній у прямому сенсі пуголовки плавають. Чесно. Я після цього навіть ванну собі не набираю.

Ми зіпсували всі ємності, у яких була вода. Вона дає якийсь осад, який прилипає до стінок так, що ти не можеш здерти навіть.

– Може, шахтна?

– Не знаю. Вони кажуть, що це вода з Ростова. Я знаю, що на околицях Ростова також є проблема з водою. Там люди скаржаться, що води взагалі немає: “кинули всю на Донбас”. Але ж і в нас її немає.

– А електроенергія? Чи є відключення, як у нас?

– Це, знову ж таки, від району залежить. Якщо Пролетарський, Будьонівський райони, куди переїхала майже вся публіка з Петровського, Кіровського, Київського районів, де сильно стріляли, – то там рідко відключають, лише через аварійні ситуації. А ось решта: Текстильник, Петрівка, Київський, частина Ворошиловського (центр міста. – авт.) – там і темно, і води взагалі може не бути. І опалення не включають у цілих під’їздах, бо по стояку лише в одній квартирі можуть жити. Через це всі на Пролетарку, Будьонівку і переїжджають.

– А як з опаленням взагалі в місті?

– Також від району залежить. У Будьонівському районі – батареї теплі. Але я хочу сказати, що саме за тепломережі росіяни взялися серйозно. І роблять їх капітально. Дуже якісно змінюють труби. Вже два роки. Щоправда, вони змінюють, а засипати їх і класти асфальт повинні вже наші, місцеві. А наші… Загалом, як дощ чи сніг – ми всі там спотикаємось, падаємо, розносимо бруд.

– Саме росіяни ремонтують?

– Так. Я навіть познайомилася з хлопцями. Вони з Московської області. Їм сказали: або мобілізація, або їдете сюди працювати. Вони кажуть: “Вважали за краще приїхати, навіщо ж нам воювати?” Ну, і вони дуже добрі гроші отримують. За місяць десь 400 тисяч, як військові. Але якби, припустімо, я захотіла працювати, як новоспечена громадянка Росії, то мені вдесятеро менше платили б.

– Як вони це пояснюють?

– Ніяк не пояснюють. Взагалі ніяк. Знають, що у нас роботи немає, спробуй взагалі хоч на якісь гроші влаштуйся. І це ж не лише москвичі приїжджають. З Башкирії, я знаю, бригади приїхали, з Сибіру.

– Ви кажете, що наших небагато туди повертається. Але звідки тоді пробки у Донецьку? Є ж відео: там пробки, як до 2014 року.

– Так, машин багато. Як ось тут зараз багато (на Хрещатику. – авт.). Але це де пробки? Це не центр міста, як раніше. Це коли ти їдеш із Макіївки до Донецька, дуже багато їдуть машин чомусь.

– Напевно, у Макіївці безпечніше, і квартири дешевші, тож туди всі їдуть?

– Не знаю, Червоногвардійський район там теж сильно постраждав.

– Але людей, хоч би візуально, більше стало на вулицях? Хтось купує там квартири, якщо наші продають.

– Багато наших же й купують, із депресивних міст: Горлівки, Єнакієва, Сніжного. Переселяються до Донецька. Там усе вже зовсім мертве, от вони й їдуть до Донецька. Тому людей справді візуально більше. Але не всі купують квартири. Багато хто орендують, або просто займають порожнє житло.

Купують переважно російські військові. А чому купують? Бо коли ти маєш своє житло, ти можеш не ночувати в казармі. Тому вони купують, перевозять сім’ї. По-перше, це спати не в казармі. По-друге, сім’ї перевозять в основному з таких регіонів Росії, де зовсім сумно.

Я ось навесні їхала з Москви. І ззаду мене сиділи російські військові. І я чую, як вони захоплюються, яке шикарне місто “Єнакуєво” (Єнакієве. – авт.).

Ну дуже воно їм сподобалося. А поруч сидить жінка і каже: “Ну, якщо вам ‘Єнакуєво’ сподобалося, то Донецьк тоді точно столицею світу здасться”.

Тому, так, росіян стає більше, наших все менше. Знову ж таки, донецька публіка переїжджає до Краснодарського краю, до Ростова – там купують квартири. Здебільшого ті, у кого родичі загинули на фронті. Адже їм виплачують величезні гроші: по 7 мільйонів. Це 70 тисяч доларів. І вони купують квартири в Росії та їдуть туди. Особливо ті, хто з депресивних наразі Київського, Ворошиловського, Петровського районів.

– Тобто, заміщення населення йде ніби “природним” чином? Людям створюють умови гірші, ніж були, тому вони їдуть. А для росіян навіть такі умови кращі, ніж у них на батьківщині, тож вони приїжджають?

– Так, справді, наші донеччани виїжджають і їхнє місце поступово займають росіяни.

– А як ставляться місцеві до приїжджих з Росії?

– Як можуть ставитися місцеві до чужих? Але, звісно, ​​ніхто цього не покаже. Тільки хіба що у вузькому колі. Бо можуть посадити за шпигунство. Люди зараз дуже бояться. Ніхто не розбиратиметься, не шукатиме докази. Там закону немає. Просто заберуть та посадять. Тому зовні – нейтральне ставлення. Принаймні вголос ні великої любові, ні антипатії ніхто не виказує.

– А як до вас поставляться, якщо дізнаються, що ви їздили до України?

– Я й не приховую цього. Нормально ставляться. Але ж у мене й коло друзів таке. Хоча в моєму під’їзді всі знають, що я їжджу і що в мене просто обставини такі, інакше я давно поїхала б.

З тих, хто залишився, у багатьох такі ситуації, що або родичі тримають, або нерухомість. Наприклад, у квартирі прописані діти, онуки. Але вони поїхали давно за кордон і нізащо не приїдуть російські паспорти отримувати, щоби продати цю квартиру. А люди похилого віку теж не можуть ось так взяти і кинути все роками нажите. Тому сидять там, просто охороняють квартири.

– А якби їм запропонували виїхати звідти з умовою відмови від житла в окупації в обмін на надання рівноцінної житлоплощі в Україні – багато хто б погодилися?

– Літні люди навряд чи. Навіть мій вік (50-60. – авт.) пішов би на це. А ті, хто старші – ні. Я часто чую, як старі люди кажуть, що їм і хотілося б, але “тут похований мій чоловік, мій син і я хочу бути поруч”. Та й за десять років люди пристосувалися вже. По-перше, там пенсія вища. А якщо виповнюється 80 років, тобі так звані президентські додаються, десять тисяч. Це добрі гроші.

Ну і знаєш, навіть те, що ціни піднялися: ну скільки стара людина їсть? Отже, гроші залишаються. І біля тієї бабусі діти, онуки, які її бережуть. Тобто вона вже не тягар, як зазвичай у нас пенсіонери, а в центрі життя, опора молодим. Ну куди їй їхати?

– А молодь?

– Молодь – звісно. Якщо особливо нормальна молодь, то там не хоче жити. Але багато й таких, які, скажімо, соціально неблагополучні. Їм там добре, вони там народжують дітей, їм виплати за це теж ідуть. Містом дуже багато мам з колясками ходять.

– А що зараз з мобілізацією? Раніше ловили просто на вулицях.

– Ловили, так. Нині так явно не ловлять. Але все одно ходять квартирами, дізнаються, хто де живе. Тобто ніби готують щось. Та й агітують дуже багато на контракт, великі гроші обіцяють.

– А росіяни, які приїжджають до Донецька, і військові, і ті, які просто купують квартири, – як вони ставляться до місцевих?

– Ніяк. Контакт із місцевими мінімальний. Особливо чеченці: вони взагалі тримаються дуже відокремлено, і від нас, і від інших росіян.

З етнічними росіянами-громадянами України готові та швидше готові взаємодіяти 66 відсотків українців, не готові та швидше не готові – 30 відсотків. Ще п’ять відсотків не визначилися. Тобто, близько третини українців не хочуть мати якихось справ чи стосунків із такими ж як вони громадянами України,лише через приналежність останніх до певної етнічної групи. InfoSаpiens

– На ваш суб’єктивний погляд і судячи з вашого оточення, який відсоток людей, які жили в Донецьку до 2014 року, на сьогодні все ще живуть в місті?

– Я думаю, 30 відсотків залишилося – принаймні, моїх знайомих. Але моє оточення – як правило, люди освічені. Адже багато в Донецьку тих, які зроду нікуди не виїжджали, їм і порівнювати нема з чим. Вони живуть “з телевізора”, підлаштовуються під навколишнє оточення. Серед таких, може, і менший відсоток тих, хто виїхали.

– А який, на вашу суб’єктивну думку, відсоток людей там досі чекають на Україну?

– Я думаю, половина. Так, 50 на 50! Дуже багато хто говорять, що поїхали б, якби не ті обставини, що їх там тримають. Та й Росія теж не принесла нічого хорошого! А знаєш, що Росія принесла? – Черги! Скрізь черги! Гірше, ніж у Радянському Союзі. Та й бруд. І страх! І ще пияцтво! Адже ті, у кого родичі загинули у “спеціальній воєнній операції”, отримали за них великі гроші. А що з ними робити, люди просто не знають. І вони п’ють! Багато п’ють!

– Якби, припустімо, ви заговорили зараз у Донецьку українською мовою, яким було би ставлення оточуючих?

– Напевно, просто глянули б, як на ненормальну. Я нещодавно була свідком, як на ринку жінка голосно говорила українською. Від неї просто шарахалися всі. Не знаю, навіщо вона це робила, може, просто пустилася берега.

– Але ж її не здали в поліцію, не побили?

– Ні. Шарахалися, але ставилися швидше зі співчуттям. Це ж тільки по телевізору у нас всі люблять Росію і Путіна. Насправді жодної любові немає. Просто терплять і мовчать, щоби не посадили. Ну, або якщо на роботі потрібно, то люблять.

Однозначно не готові взаємодіяти з російськомовними українцями дев’ять відсотків опитаних. Швидше не готові – сім відсотків. Ще два відсотки не визначилися у цьому питанні, що можна вважати неготовністю. Тобто, близько 18 відсотків (кожний п’ятий) не хочуть взаємодіяти з російськомовними українцями. InfoSаpiens

– А як же усі ті відео, на яких бабусі плачуть від щастя жити в Росії?

– Я тобі розповім, як вони плачуть. Нещодавно одній моїй знайомій довелося російський паспорт отримувати. Їх поставили в ряд всіх, видали ці книжечки з конституцією, та змусили російський гімн співати. А вона каже: я стою та плачу. Мені боляче через те, що дожила до таких років, а мене, як собачку дресированого, змушують співати, щоб цукерку дали. А ті її питають: ви чого плачете? Вона каже: від щастя.

Або ось я з жінкою їхала. У неї чоловік у Луганську помирав, а її в Шереметьєво не пропускають. Вона там уже і просила, і плакала, і принижувалась – не пропускають! І так чотири дні там на матраці! А потім їй кажуть: от скажіть на камеру, як ви любите Росію, тоді пропустимо. І вона сказала. І розповідає це, плаче, та й каже: “Дівчатка, якщо ви це побачите, знайте, це мене змусили. Вони зруйнували моє життя, сім’ю розірвали, – я їх ненавиджу”. Ось так ці ролики знімаються.

– А що, так довго маринують людей у ​​Шереметьєво?

– Кому як пощастить. Але не пропускають багатьох. І не дай Боже, якщо ви вже в літньому віці, та ще й сказати, що їдете, щоб квартиру продати: не пустять. Якщо працездатного віку – пропускають. Але над чоловіками дуже знущаються. І перевіряють все: телефони, соцмережі.

Я, коли ще був гуманітарний коридор (у Сумській області. – авт.), їхала – мене догола роздягали. Не знаю, що вони сподівалися знайти.

А ще більше знущаються у Бєларусі. Ось у мене паспорт є російський, я транзитом просто їду через Бєларусь, і все одно ставлення прикордонників гірше, ніж коли фашисти, напевно, знущалися.

– Що зараз працює у Донецьку? Які підприємства? Де люди заробляють?

– На ДМЗ (Донецький метзавод. – авт.) працюють якісь цехи, Макіївський коксохім димить постійно. Шахти з коксівним вугіллям у нас працюють. Та й ринок – продавці подушок, ковдр зараз озолотилися, мабуть. Бо всі приїжджі купують.

– А продукти?

– Російські – дуже поганої якості. Їсти неможливо. Багато бєларуських товарів – вони кращі. На ринку весь Кавказ. До речі, дуже багато машин з Грузії.

– А молодь, яка школу закінчує, – вони у місті залишаються?

– Молодь переважно прагне виїхати до Краснодарського краю або до Москви, Пітера.

– Чому не в Україну?

– Бо ж в Донецьку у них родичі, і з Краснодара чи Ростова вони можуть приїхати до них. А з України – довго, дорого та небезпечно.

– А люди вірять, що Україна ще може повернутись? Адже одна справа хотіти, а інша – думати, що так і буде.

– Вірять. Я скажу так: я не зустрічала людей, які б були на 100 відсотків впевнені, що Росія – це вже назавжди. Є, звичайно, божевільні бабусі. Але таких меншість.

Більшість припускають, що Україна повернеться. І багато хто хочуть цього. Не хочуть лише ті, хто сильно вляпалися у Росію. Вони замарані, і вони, звісно, ​​бояться повернення України. Але й вони припускають це.